- 27.10.2023
- 315 Переглядів
28 жовтня Церква вшановує пам'ять святителя Афанасія Ковровського, частинка мощів якого знаходиться в нашому храмі.
Народився майбутній святитель у сім'ї урядовця, який одружився на простій селянці Матроні Андріївні. Сім'я жила незаможно. Але батько сімейства ніколи не шкодував коштів для допомоги бідним.
Йшов 1921 рік. Незадовго до цього в березні 1919 року нова програма РКП(б) поставила перед собою задачу повного викорінення релігії в країні.
Архімандрит Афанасій був у той час уже досить відомим пастирем. Влада, дізнавшись, що його планують висвятити на єпископа, попередила: якщо той погодиться, його чекає в'язниця. Отець Афанасій розумів, що йде на хрест, але зробив вибір вже давно. У липні 1921 р. архімандрита Афанасія висвятили на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії.
Коли влада вислала правлячого архієрея митрополита Сергія (Староміського) в Нижній Новгород, владика Афанасій кілька місяців керував справами єпархії. Головним завданням він бачив боротьбу з обновленським розколом, що і здійснював досить успішно.
Із 33 років єпископського служіння на кафедрі владика Афанасій пробув трохи більше двох років. Проте більше тридцяти провів у тюрмах і засланнях.
Перед тим, як митрополит Сергій пішов у розкол, владика Афанасій, відповідаючи на його докори, написав йому: «Можливо, бути прямолінійним і щирим і нерозсудливо, але я не думаю, щоб нещирість і лукавство могли бути корисними Церкві Божій».
Через сім місяців після висвячення в єпископи владику Афанасія відправили на кілька років у заслання в Зирянський край. Після заслання владика Афанасій повернувся у Володимир. Він підтримував найтісніший зв'язок з митрополитом Петром (Полянським), який перебував в ув'язненні і якого за заповітом Патріарха Тихона (Бєлавіна) призначили місцеблюстителем патріаршого престолу.
Але в січні 1927 року владику Афанасія знову заарештували, і він опинився в одній камері з митрополитом Сергієм (Старогородським). Через кілька днів владику Афанасія направили на три роки в Соловецький табір. Разом із ним на різні терміни ув'язнення засудили ще 40 архієреїв, а митрополит Сергій вийшов на свободу і заявив, що відтепер вся повнота влади в Церкві належить йому одному, причому в такій мірі, що навіть місцеблюститель патріаршого престолу владика Петро не має права його виправляти.
Незважаючи на проголошення «Декларації» митрополита Сергія, у якої була лояльність до Радянської влади, терор у країні стосовно вірних і духовенства ставав все жорсткішим і сильнішим. Владика Афанасій не прийняв церковної політики митрополита Сергія і залишався вірним заповітом патріарха Тихона.
У Соловецькому таборі святитель Афанасій захворів на черевний тиф і потрапив у заразні бараки, тим не менш, він вижив.
У кінці лютого владику визнали здоровим і відправили етапом на три роки в Туруханський край. У 1933 році закінчився термін заслання владики, але його звільнили тільки через півроку.
В 1936 році був новий арешт, і владика отримав п'ять років Біломорських таборів. Це був один із найважчих етапів його життя.
У 1937 році владику помістили в штрафний ізолятор, в якому він пробув три місяці.
Абсолютно виснажений владика став глибоким інвалідом. Але незважаючи на це, на початку Вітчизняної війни його направили в Онезькі табори пішою ходою – 400 км лісовою болотистою місцевістю.
В червні 1942 року, провівши в таборі на п'ять місяців більше терміну, святитель вийшов на свободу і попрямував у безстрокове заслання в Омську область. Але в листопаді 1943 року його знову заарештували і, звинувативши в організації антирадянського підпілля, засудили до восьми років Сибірських таборів.
Будучи інвалідом, владика Афанасій не міг фізично працювати на лісоповалі, тому його поставили асенізатором.
До закінчення терміну ув'язнення владику ще не раз переміщали з одного табору в інший. Але навіть у 1952 році, коли його мали звільнити, цього ніхто не поспішав робити, посилаючись на те, що він інвалід і на волі його не буде кому утримувати. Так владика провів у таборі ще зайві два з половиною роки. Невизначеність вимотувала нерви, і в січні 1954 року у владики стався інсульт.
Того ж року архієрея відправили в будинок інвалідів, але насправді це була та ж тюрма. На територію виходити не дозволялося, листування було обмежене, побачень не допускали. Формально святитель вважався вільною людиною, але по суті перебував в ув'язненні.
У середині 50-х режим в інвалідному будинку став вільнішим, охорону зняли, можна було виходити за територію, але владика користуватися цією свободою вже не міг, оскільки майже не ходив.
У 1955 році його забрав на поруки Георгій Сєдов, староста Воскресенського собору Тураєва. Він став офіційним опікуном владики. Але й тут сталися спокуси. У табірній довідці значилося, що архієрей не має обмеження в правах, проте в Тураєві його зобов'язали дати підписку про невиїзд за межі району і регулярно відмічатися в міліції. Ці явки повністю забирали сили владики, і після них він по тижню лежав у знемозі. Але лише через деякий час доставляти документи архієрея в міліцію дозволили його опікуну.
Різні неприємності не припинялися і в подальшому. Лише перед самою смертю духовним чадам вдалося спільними зусиллями купити архієрею невеликий скромний сільський будиночок в м. Петушки Володимирської області. Але до того часу вже було закінчено будівництво небесних покоїв подвижника, куди його і переселив Господь 28 жовтня 1962 року.
Церковний Собор канонізував святителя Афанасія в серпні 2000 року. Його мощі перебувають у храмі Богородице-Різдвяного монастиря Володимира.
За життя владика Афанасій ніс свій хрест із великим терпінням та смиренням. Все, що йому надсилали в табір духовні чада, він роздавав сусідам по камері. Жодного разу жодного слова нарікання або саможаління не злетіло з його вуст. Навпаки, владика не тільки був бадьорий духом, але й умів заохочувати інших сповідників: «Не скорбіть, Бог нам дав можливість трошки за Нього постраждати, цьому треба радіти».
Всі духовні чада і навіть вороги владики відгукувалися про нього як про людину світлу і завжди радісну. Де тільки міг, святитель намагався здійснювати богослужіння. Улюбленим його співом було «Хваліть ім'я Господнє». Усім своїм життям, всією важкістю сповідницького хреста владика Афанасій вихваляв Бога. І тепер, по виході з цього світу, він продовжує славити ім'я Господнє в горніх обителях, удостоївшись нетлінної слави сповідницького вінця.
Народився майбутній святитель у сім'ї урядовця, який одружився на простій селянці Матроні Андріївні. Сім'я жила незаможно. Але батько сімейства ніколи не шкодував коштів для допомоги бідним.
Йшов 1921 рік. Незадовго до цього в березні 1919 року нова програма РКП(б) поставила перед собою задачу повного викорінення релігії в країні.
Архімандрит Афанасій був у той час уже досить відомим пастирем. Влада, дізнавшись, що його планують висвятити на єпископа, попередила: якщо той погодиться, його чекає в'язниця. Отець Афанасій розумів, що йде на хрест, але зробив вибір вже давно. У липні 1921 р. архімандрита Афанасія висвятили на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії.
Коли влада вислала правлячого архієрея митрополита Сергія (Староміського) в Нижній Новгород, владика Афанасій кілька місяців керував справами єпархії. Головним завданням він бачив боротьбу з обновленським розколом, що і здійснював досить успішно.
Із 33 років єпископського служіння на кафедрі владика Афанасій пробув трохи більше двох років. Проте більше тридцяти провів у тюрмах і засланнях.
Перед тим, як митрополит Сергій пішов у розкол, владика Афанасій, відповідаючи на його докори, написав йому: «Можливо, бути прямолінійним і щирим і нерозсудливо, але я не думаю, щоб нещирість і лукавство могли бути корисними Церкві Божій».
Через сім місяців після висвячення в єпископи владику Афанасія відправили на кілька років у заслання в Зирянський край. Після заслання владика Афанасій повернувся у Володимир. Він підтримував найтісніший зв'язок з митрополитом Петром (Полянським), який перебував в ув'язненні і якого за заповітом Патріарха Тихона (Бєлавіна) призначили місцеблюстителем патріаршого престолу.
Але в січні 1927 року владику Афанасія знову заарештували, і він опинився в одній камері з митрополитом Сергієм (Старогородським). Через кілька днів владику Афанасія направили на три роки в Соловецький табір. Разом із ним на різні терміни ув'язнення засудили ще 40 архієреїв, а митрополит Сергій вийшов на свободу і заявив, що відтепер вся повнота влади в Церкві належить йому одному, причому в такій мірі, що навіть місцеблюститель патріаршого престолу владика Петро не має права його виправляти.
Незважаючи на проголошення «Декларації» митрополита Сергія, у якої була лояльність до Радянської влади, терор у країні стосовно вірних і духовенства ставав все жорсткішим і сильнішим. Владика Афанасій не прийняв церковної політики митрополита Сергія і залишався вірним заповітом патріарха Тихона.
У Соловецькому таборі святитель Афанасій захворів на черевний тиф і потрапив у заразні бараки, тим не менш, він вижив.
У кінці лютого владику визнали здоровим і відправили етапом на три роки в Туруханський край. У 1933 році закінчився термін заслання владики, але його звільнили тільки через півроку.
В 1936 році був новий арешт, і владика отримав п'ять років Біломорських таборів. Це був один із найважчих етапів його життя.
У 1937 році владику помістили в штрафний ізолятор, в якому він пробув три місяці.
Абсолютно виснажений владика став глибоким інвалідом. Але незважаючи на це, на початку Вітчизняної війни його направили в Онезькі табори пішою ходою – 400 км лісовою болотистою місцевістю.
В червні 1942 року, провівши в таборі на п'ять місяців більше терміну, святитель вийшов на свободу і попрямував у безстрокове заслання в Омську область. Але в листопаді 1943 року його знову заарештували і, звинувативши в організації антирадянського підпілля, засудили до восьми років Сибірських таборів.
Будучи інвалідом, владика Афанасій не міг фізично працювати на лісоповалі, тому його поставили асенізатором.
До закінчення терміну ув'язнення владику ще не раз переміщали з одного табору в інший. Але навіть у 1952 році, коли його мали звільнити, цього ніхто не поспішав робити, посилаючись на те, що він інвалід і на волі його не буде кому утримувати. Так владика провів у таборі ще зайві два з половиною роки. Невизначеність вимотувала нерви, і в січні 1954 року у владики стався інсульт.
Того ж року архієрея відправили в будинок інвалідів, але насправді це була та ж тюрма. На територію виходити не дозволялося, листування було обмежене, побачень не допускали. Формально святитель вважався вільною людиною, але по суті перебував в ув'язненні.
У середині 50-х режим в інвалідному будинку став вільнішим, охорону зняли, можна було виходити за територію, але владика користуватися цією свободою вже не міг, оскільки майже не ходив.
У 1955 році його забрав на поруки Георгій Сєдов, староста Воскресенського собору Тураєва. Він став офіційним опікуном владики. Але й тут сталися спокуси. У табірній довідці значилося, що архієрей не має обмеження в правах, проте в Тураєві його зобов'язали дати підписку про невиїзд за межі району і регулярно відмічатися в міліції. Ці явки повністю забирали сили владики, і після них він по тижню лежав у знемозі. Але лише через деякий час доставляти документи архієрея в міліцію дозволили його опікуну.
Різні неприємності не припинялися і в подальшому. Лише перед самою смертю духовним чадам вдалося спільними зусиллями купити архієрею невеликий скромний сільський будиночок в м. Петушки Володимирської області. Але до того часу вже було закінчено будівництво небесних покоїв подвижника, куди його і переселив Господь 28 жовтня 1962 року.
Церковний Собор канонізував святителя Афанасія в серпні 2000 року. Його мощі перебувають у храмі Богородице-Різдвяного монастиря Володимира.
За життя владика Афанасій ніс свій хрест із великим терпінням та смиренням. Все, що йому надсилали в табір духовні чада, він роздавав сусідам по камері. Жодного разу жодного слова нарікання або саможаління не злетіло з його вуст. Навпаки, владика не тільки був бадьорий духом, але й умів заохочувати інших сповідників: «Не скорбіть, Бог нам дав можливість трошки за Нього постраждати, цьому треба радіти».
Всі духовні чада і навіть вороги владики відгукувалися про нього як про людину світлу і завжди радісну. Де тільки міг, святитель намагався здійснювати богослужіння. Улюбленим його співом було «Хваліть ім'я Господнє». Усім своїм життям, всією важкістю сповідницького хреста владика Афанасій вихваляв Бога. І тепер, по виході з цього світу, він продовжує славити ім'я Господнє в горніх обителях, удостоївшись нетлінної слави сповідницького вінця.