- 01.08.2024
- 47 Переглядів
2 серпня Православна Церква вшановує пам’ять преподобномучеників Звіринецьких, частинка мощів яких знаходиться в нашому храмі.
На жаль, багато сторінок із історії стародавнього печерного монастиря святого Михаїла на Звіринецькій горі і досі залишаються для нас приховані. Але навіть і ті відлуння подвигу його давніх насельників, які крізь віки донесли до наших днів Звіринецькі печери, складають у душах людей, котрі споглядають на них, почуття глибокого і благоговійного трепету перед святістю життя тих, чиї мощі зберігає це святе місце.
Незважаючи на те, що в Звіринецьких печерах було знайдено 48 ніш-могил, у яких налічувалося 96 похованих, а також безліч людських останків, які, лежали в різних положеннях вздовж усього печерного проходу (свідчення того, що над цими людьми не було звершено обряд поховання), імен спочилих братів цього печерного монастиря до нас не донесли. Так би їх ніхто й не впізнав, якби не написи у печерних проходах, що збереглися на глиняному ґрунті, і накреслений над жертовником печерного вівтаря унікальний синодик, що складається із семи імен звіринецьких ігуменів.
Із цього синодика стало відомо, що першим ігуменом Звіринецького печерного монастиря і, мабуть, його влаштувальником з часу заснування — наприкінці Х століття — був Леонтій. У літописі є вказівки, що єпископ Леонтій був киянином. У його житії вказується, що поставлений він був на єпископську кафедру із Києво-Печерського монастиря. Тут слід зазначити деяку розбіжність дат: під час поставлення Леонтія на Ростовську єпископію Києво-Печерського монастиря ще не існувало.
Окрім згаданих у вівтарному синодику імен звіринецьких ігуменів, збереглися також написи над нішами-усипальницями Феодора Каліки, Андроніка Печерника та Іоанна.
На думку істориків, причина загибелі печер полягала у руйнуванні монастиря під час одного із численних набігів половців чи татар, які спустошували тоді Руську землю. Виходячи із розміщення людських останків вздовж печерного проходу, а також враховуючи той факт, що найбільше їх було виявлено вздовж виходу, можна припустити, що під час одного із таких набігів братія з метою укриття спустилася до печер. Вороги, котрі напали на Київ, могли помітити, куди зникли переслідувані; через вузькість печер дві-три людини могли довго відбивати напад ворогів; останні, втративши надію взяти переслідуваних живими, засипали печери так сильно, що ченці монастиря, які рятувалися в них, виявилися живцем похованими. Вмираючи, вони падали там, де втрачали останні сили. Доказом цього служать знайдені в різних місцях на підлозі печер поодинокі скелети і безліч скелетів у келії біля входу, куди, мабуть, зібралися в передсмертну хвилину ті, хто гинув, і потім падали один на одного в різних напрямках. Заживо поховані гинули, як говорилося, і від голоду, і від спраги, і від нестачі повітря повільною болісною смертю.
Так закінчив своє буття Звіринецький печерний монастир, проіснувавши трохи більше одного століття і не залишивши про себе пам’яті в потомстві, внаслідок безчасності своєї загибелі та мовчання про те літопису.
Але не попустив Бог на віки приховати від людей цю давню святиню нашого народу. Практично відразу після відкриття Звіринецьких печер у 1888 році це місце почало притягувати до себе безліч віруючих. Багато хто із них залишав записи про свої враження та подяку преподобним за різні благодіяння в «книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер», але ще більше зберігали свої найпотаємніші почуття глибоко в серці, яке змушувало їх знову і знову повертатися до цього святого місця.
Цей факт не міг не вплинути на церковне шанування стародавніх насельників Звіринецького монастиря. Збереглися згадки про звіринецьких преподобних як про шанованих київських святих. Вочевидь, їхнє широке церковне шанування почалося після 23 квітня 1914 року, коли урочистою Хресною ходою з величезним збігом народу і духовенства, за участю двох архієреїв, переносилися із Києво-Печерської Лаври до церкви над нововідкритими Києво-Звіринецькими печерами напрестольний хрест і дорогоцінна ікона Спаса Вседержителя. У цій церкві зберігалася ікона преподобного Сергія Радонезького, подарована преподобномученицею великою княгинею Єлисаветою Федорівною Звіринецьким печерам.
У 1934 році Звіринецькі печери мали пережити ще одну катастрофу. Звіринецький скит був зруйнований, і печери стали нещадно розкрадати їхні нові відвідувачі. І лише дивом можна назвати те, що, зазнавши зловісних «безбожних п’ятирічок», опинившись у центрі бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, вцілівши від численних багатоповерхових забудов новітнього періоду історії Києва, які впритул наблизилися до цієї давньої пам’ятки, переживши руйнації, з якими не зрівнялися б ніякі стародавні набіги половців чи татар, Звіринецькі печери збереглися донині й передають нам ту атмосферу, у якій проростало зерно святості, що розвинулося в повноплідну ниву сонму святих нашої землі.
Собор преподобних і преподобномучеників Звіринецьких об’єднує багато святих, котрі в різні часи подвизалися в печерному монастирі св. Михаїла, заснованому ще в Х-ХІ століттях. Серед них: свщмч. Іоасаф, свт. Леонтій, єп. Ростовський, свт. Михаїл, єп. Юр’ївський, свт. Мина, єп. Полоцький, прпп. Маркіан, Софроній, Климент, Мануїл, Феодор, Іоанн, Андронік; прп. Лазар, єп. Переяславський, свщмч. Філарет й інші мученики та подвижники.
На жаль, багато сторінок із історії стародавнього печерного монастиря святого Михаїла на Звіринецькій горі і досі залишаються для нас приховані. Але навіть і ті відлуння подвигу його давніх насельників, які крізь віки донесли до наших днів Звіринецькі печери, складають у душах людей, котрі споглядають на них, почуття глибокого і благоговійного трепету перед святістю життя тих, чиї мощі зберігає це святе місце.
Незважаючи на те, що в Звіринецьких печерах було знайдено 48 ніш-могил, у яких налічувалося 96 похованих, а також безліч людських останків, які, лежали в різних положеннях вздовж усього печерного проходу (свідчення того, що над цими людьми не було звершено обряд поховання), імен спочилих братів цього печерного монастиря до нас не донесли. Так би їх ніхто й не впізнав, якби не написи у печерних проходах, що збереглися на глиняному ґрунті, і накреслений над жертовником печерного вівтаря унікальний синодик, що складається із семи імен звіринецьких ігуменів.
Із цього синодика стало відомо, що першим ігуменом Звіринецького печерного монастиря і, мабуть, його влаштувальником з часу заснування — наприкінці Х століття — був Леонтій. У літописі є вказівки, що єпископ Леонтій був киянином. У його житії вказується, що поставлений він був на єпископську кафедру із Києво-Печерського монастиря. Тут слід зазначити деяку розбіжність дат: під час поставлення Леонтія на Ростовську єпископію Києво-Печерського монастиря ще не існувало.
Окрім згаданих у вівтарному синодику імен звіринецьких ігуменів, збереглися також написи над нішами-усипальницями Феодора Каліки, Андроніка Печерника та Іоанна.
На думку істориків, причина загибелі печер полягала у руйнуванні монастиря під час одного із численних набігів половців чи татар, які спустошували тоді Руську землю. Виходячи із розміщення людських останків вздовж печерного проходу, а також враховуючи той факт, що найбільше їх було виявлено вздовж виходу, можна припустити, що під час одного із таких набігів братія з метою укриття спустилася до печер. Вороги, котрі напали на Київ, могли помітити, куди зникли переслідувані; через вузькість печер дві-три людини могли довго відбивати напад ворогів; останні, втративши надію взяти переслідуваних живими, засипали печери так сильно, що ченці монастиря, які рятувалися в них, виявилися живцем похованими. Вмираючи, вони падали там, де втрачали останні сили. Доказом цього служать знайдені в різних місцях на підлозі печер поодинокі скелети і безліч скелетів у келії біля входу, куди, мабуть, зібралися в передсмертну хвилину ті, хто гинув, і потім падали один на одного в різних напрямках. Заживо поховані гинули, як говорилося, і від голоду, і від спраги, і від нестачі повітря повільною болісною смертю.
Так закінчив своє буття Звіринецький печерний монастир, проіснувавши трохи більше одного століття і не залишивши про себе пам’яті в потомстві, внаслідок безчасності своєї загибелі та мовчання про те літопису.
Але не попустив Бог на віки приховати від людей цю давню святиню нашого народу. Практично відразу після відкриття Звіринецьких печер у 1888 році це місце почало притягувати до себе безліч віруючих. Багато хто із них залишав записи про свої враження та подяку преподобним за різні благодіяння в «книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер», але ще більше зберігали свої найпотаємніші почуття глибоко в серці, яке змушувало їх знову і знову повертатися до цього святого місця.
Цей факт не міг не вплинути на церковне шанування стародавніх насельників Звіринецького монастиря. Збереглися згадки про звіринецьких преподобних як про шанованих київських святих. Вочевидь, їхнє широке церковне шанування почалося після 23 квітня 1914 року, коли урочистою Хресною ходою з величезним збігом народу і духовенства, за участю двох архієреїв, переносилися із Києво-Печерської Лаври до церкви над нововідкритими Києво-Звіринецькими печерами напрестольний хрест і дорогоцінна ікона Спаса Вседержителя. У цій церкві зберігалася ікона преподобного Сергія Радонезького, подарована преподобномученицею великою княгинею Єлисаветою Федорівною Звіринецьким печерам.
У 1934 році Звіринецькі печери мали пережити ще одну катастрофу. Звіринецький скит був зруйнований, і печери стали нещадно розкрадати їхні нові відвідувачі. І лише дивом можна назвати те, що, зазнавши зловісних «безбожних п’ятирічок», опинившись у центрі бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, вцілівши від численних багатоповерхових забудов новітнього періоду історії Києва, які впритул наблизилися до цієї давньої пам’ятки, переживши руйнації, з якими не зрівнялися б ніякі стародавні набіги половців чи татар, Звіринецькі печери збереглися донині й передають нам ту атмосферу, у якій проростало зерно святості, що розвинулося в повноплідну ниву сонму святих нашої землі.
Собор преподобних і преподобномучеників Звіринецьких об’єднує багато святих, котрі в різні часи подвизалися в печерному монастирі св. Михаїла, заснованому ще в Х-ХІ століттях. Серед них: свщмч. Іоасаф, свт. Леонтій, єп. Ростовський, свт. Михаїл, єп. Юр’ївський, свт. Мина, єп. Полоцький, прпп. Маркіан, Софроній, Климент, Мануїл, Феодор, Іоанн, Андронік; прп. Лазар, єп. Переяславський, свщмч. Філарет й інші мученики та подвижники.