- 31.12.2022
- 155 Переглядів
1 січня святкується пам'ять Амфілохія Почаївського (1894 - 1971), схиігумена, преподобного.
У миру Яків Варнавович Головатюк, народився 27 листопада 1894 року в селі Мала Іловиця у Волинській губернії (нині Шумський район Тернопільської області) у багатодітній селянській родині. У хрещенні був названий Яковом, на честь мученика Якова Персіянина. З ранніх років Яків, занурений у господарські клопоти, бачачи благочестя своїх батьків, які і з дому не виходили без молитви, вбирав у себе все найдобріше і найсвятіше. У юнацькому віці Яків не раз допомагав батькові, до якого часто зверталися як до хорошого костоправа "утримувати хворих, коли той направляв зламані кістки". Природна сила і набуті в юності навички стали в пригоді Якову надалі.
У 1912 році Яків був призваний до армії. Під час Першої світової війни служив у 165 стрілецькому полку в місті Луцьку, потім разом із полком направлений у місто Томськ, виконував обов'язки фельдшера. Під кінець війни потрапив у полон. Був відправлений німцями в Альпи, де три роки працював на місцевого фермера. Яків заслужив довіру і любов свого господаря, тож той навіть мав намір одружити його зі своєю донькою. Але 1919 року Яків здійснив втечу і повернувся в рідне село, де став займатися звичною селянською роботою і допомагав хворим, які зверталися по допомогу.
У 1925 році був прийнятий послушником у Почаївську Лавру. Виконуючи покладені на нього послухи, робив сани і колеса, співав на кліросі. 8 липня 1932 року був пострижений у чернецтво з ім'ям Йосип. 21 вересня 1933 рокурукопокладений у сан ієродиякона єпископом Антонієм (Марценком), 27 вересня 1936 року - у ієромонаха єпископом Діонісієм. Також він закінчив повний курс чернечо-богословської школи при Почаївській Лаврі. 3 жовтня 1941 року призначений помічником економа.
Виконуючи різні роботи і послухи в Лаврі, отець Йосип лікував хворих - особливо прославився як костоправ. Він прожив 20 років у маленькому будиночку на монастирському кладовищі, зцілюючи хворих. Під час Великої Вітчизняної війни отець Йосип безбоязно проповідував про швидке позбавлення від фашистських загарбників.
24 лютого 1953 року був возведений у сан ігумена. Наприкінці 1950-х років почалися хрущовські гоніння на церкву. У країні масово закривали монастирі та храми, а самих ченців за неправдивими звинуваченнями виганяли, виселяли, відправляли додому без права повертатися. Восени 1962 року, завдяки безстрашності старця ченцям вдалося відстояти Троїцький собор. Отець Йосип знав, що влада цей вчинок йому не пробачить, знав, коли і як прийдуть за ним, але нічого не робив.
Через кілька днів за ним приїхав "чорний ворон", і його відвезли в психіатричну лікарню в Буданові, що за Тернополем. Його помістили в палату для найбільш "буйних" душевнохворих. Йому вводили ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Муки закінчилися лише з приїздом до лікарні Світлани Аллілуєвої, дочки Сталіна, яку він свого часу зцілив від душевної хвороби. Їй вдалося домогтися звільнення старця.
Восени 1965 року о. Йосип повернувся в рідне село і оселився у племінниці Анни, дочки покійного брата Пантелеймона, яка жила в цьому ж селі в новому невеликому будинку. На подвір'ї він влаштував високий голубник, а під ним маленьку каплицю. За каплицею поставили довгий обідній стіл для прочан, а також побудували молитовню. Дізнавшись, де перебуває старець, почали з'їжджатися стражденні. Отець Йосип щодня служив водосвятні молебні та зціляв людей.
Місцева влада, стурбована припливом хворих людей у село, стала налаштовувати родичів проти старця. У грудні 1965 року один із них, піддавшись умовлянням, обдуривши старця, відвіз його на своєму тракторі за село до болот, жорстоко побив, кинув у воду і поїхав. Вісім годин пролежав батюшка в крижаній воді, духовні чада знайшли вмираючого старця, відвезли до Почаївської Лаври, де його тієї самої ночі постригли в схиму з ім'ям на честь святителя Амфілохія Іконійського, боялися, що він не доживе до ранку. Милістю Божою схимонах Амфілохій одужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно, він знову повернувся в рідне село. Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням.
З північного боку двору побудували довгий корпус і в ньому влаштували трапезну і кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць і домову церкву - довгу залу з двома бічними кімнатами: в одній зберігали церковне вбрання, в іншій - отець Йосип молився і відпочивав. Старець, який з дитинства любив природу, сам садив квіти і фруктові дерева, послушниці допомагали в роботах на ділянці.
О. Амфілохій передбачав свою швидку кончину, знав, що одна з його послушниць підсипала в їжу отруту, підливала отруту і в воду, якою він умивався (є думка, що послушниця з Києва була агентом КДБ). Не раз із гіркотою старець говорив, що серед його послушниць є "Іуда". Батюшка кілька разів на кілька годин втрачав свідомість. Під час нападів отруйниця під різними приводами не підпускала нікого до батюшки. Смиренний старець стійко переносив страждання, і закликав винуватицю покаятися.
Помер о. Амфілохій 1 січня 1971 року. 3 квітня 2002 року він був канонізований рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви. Чин прославлення було звершено 12 травня того ж року митрополитом Київським Володимиром в Успенському храмі Почаївської Лаври. 13 травня мощі преподобного було перенесено з Успенського собору в розташовану під ним церкву-крипту преподобного Іова Почаївського, де спочивають і нині поруч із мощами останнього.
У миру Яків Варнавович Головатюк, народився 27 листопада 1894 року в селі Мала Іловиця у Волинській губернії (нині Шумський район Тернопільської області) у багатодітній селянській родині. У хрещенні був названий Яковом, на честь мученика Якова Персіянина. З ранніх років Яків, занурений у господарські клопоти, бачачи благочестя своїх батьків, які і з дому не виходили без молитви, вбирав у себе все найдобріше і найсвятіше. У юнацькому віці Яків не раз допомагав батькові, до якого часто зверталися як до хорошого костоправа "утримувати хворих, коли той направляв зламані кістки". Природна сила і набуті в юності навички стали в пригоді Якову надалі.
У 1912 році Яків був призваний до армії. Під час Першої світової війни служив у 165 стрілецькому полку в місті Луцьку, потім разом із полком направлений у місто Томськ, виконував обов'язки фельдшера. Під кінець війни потрапив у полон. Був відправлений німцями в Альпи, де три роки працював на місцевого фермера. Яків заслужив довіру і любов свого господаря, тож той навіть мав намір одружити його зі своєю донькою. Але 1919 року Яків здійснив втечу і повернувся в рідне село, де став займатися звичною селянською роботою і допомагав хворим, які зверталися по допомогу.
У 1925 році був прийнятий послушником у Почаївську Лавру. Виконуючи покладені на нього послухи, робив сани і колеса, співав на кліросі. 8 липня 1932 року був пострижений у чернецтво з ім'ям Йосип. 21 вересня 1933 рокурукопокладений у сан ієродиякона єпископом Антонієм (Марценком), 27 вересня 1936 року - у ієромонаха єпископом Діонісієм. Також він закінчив повний курс чернечо-богословської школи при Почаївській Лаврі. 3 жовтня 1941 року призначений помічником економа.
Виконуючи різні роботи і послухи в Лаврі, отець Йосип лікував хворих - особливо прославився як костоправ. Він прожив 20 років у маленькому будиночку на монастирському кладовищі, зцілюючи хворих. Під час Великої Вітчизняної війни отець Йосип безбоязно проповідував про швидке позбавлення від фашистських загарбників.
24 лютого 1953 року був возведений у сан ігумена. Наприкінці 1950-х років почалися хрущовські гоніння на церкву. У країні масово закривали монастирі та храми, а самих ченців за неправдивими звинуваченнями виганяли, виселяли, відправляли додому без права повертатися. Восени 1962 року, завдяки безстрашності старця ченцям вдалося відстояти Троїцький собор. Отець Йосип знав, що влада цей вчинок йому не пробачить, знав, коли і як прийдуть за ним, але нічого не робив.
Через кілька днів за ним приїхав "чорний ворон", і його відвезли в психіатричну лікарню в Буданові, що за Тернополем. Його помістили в палату для найбільш "буйних" душевнохворих. Йому вводили ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Муки закінчилися лише з приїздом до лікарні Світлани Аллілуєвої, дочки Сталіна, яку він свого часу зцілив від душевної хвороби. Їй вдалося домогтися звільнення старця.
Восени 1965 року о. Йосип повернувся в рідне село і оселився у племінниці Анни, дочки покійного брата Пантелеймона, яка жила в цьому ж селі в новому невеликому будинку. На подвір'ї він влаштував високий голубник, а під ним маленьку каплицю. За каплицею поставили довгий обідній стіл для прочан, а також побудували молитовню. Дізнавшись, де перебуває старець, почали з'їжджатися стражденні. Отець Йосип щодня служив водосвятні молебні та зціляв людей.
Місцева влада, стурбована припливом хворих людей у село, стала налаштовувати родичів проти старця. У грудні 1965 року один із них, піддавшись умовлянням, обдуривши старця, відвіз його на своєму тракторі за село до болот, жорстоко побив, кинув у воду і поїхав. Вісім годин пролежав батюшка в крижаній воді, духовні чада знайшли вмираючого старця, відвезли до Почаївської Лаври, де його тієї самої ночі постригли в схиму з ім'ям на честь святителя Амфілохія Іконійського, боялися, що він не доживе до ранку. Милістю Божою схимонах Амфілохій одужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно, він знову повернувся в рідне село. Люди, як і раніше, йшли і їхали до старця за зціленням.
З північного боку двору побудували довгий корпус і в ньому влаштували трапезну і кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць і домову церкву - довгу залу з двома бічними кімнатами: в одній зберігали церковне вбрання, в іншій - отець Йосип молився і відпочивав. Старець, який з дитинства любив природу, сам садив квіти і фруктові дерева, послушниці допомагали в роботах на ділянці.
О. Амфілохій передбачав свою швидку кончину, знав, що одна з його послушниць підсипала в їжу отруту, підливала отруту і в воду, якою він умивався (є думка, що послушниця з Києва була агентом КДБ). Не раз із гіркотою старець говорив, що серед його послушниць є "Іуда". Батюшка кілька разів на кілька годин втрачав свідомість. Під час нападів отруйниця під різними приводами не підпускала нікого до батюшки. Смиренний старець стійко переносив страждання, і закликав винуватицю покаятися.
Помер о. Амфілохій 1 січня 1971 року. 3 квітня 2002 року він був канонізований рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви. Чин прославлення було звершено 12 травня того ж року митрополитом Київським Володимиром в Успенському храмі Почаївської Лаври. 13 травня мощі преподобного було перенесено з Успенського собору в розташовану під ним церкву-крипту преподобного Іова Почаївського, де спочивають і нині поруч із мощами останнього.