Меню
Назад » » 2024 » Квітень » 5

Преподобна Єлена Флорівська

  • 05.04.2024
  • 162 Перегляда
5 квітня Православна Церква вшановує пам'ять преподобної Єлени Флорівської, частинка мощей якої знаходиться в нашому храмі.

Інокіня Єлена, у світі Катерина Олексіївна Бехтєєва, народилася в 1756 році в місті Задонську Воронезької губернії й походила з багатої, знатної та благочестивої родини. Благочестя сімейне передалося і юній Катерині. Наслідуючи покликання Господа Ісуса Христа, зрікшись всіх благ, насолод і суєт житейських, залишаючи батьків, дім, багатство та почесті, вона на 18-му році життя таємно пішла до Воронежа і там у 1774 році вступила до Покровського жіночого монастиря. Засмучені батьки почали її розшукувати, і, нарешті, після довгих пошуків батько дізнався, що вона перебуває у Воронезькому монастирі. Вирушивши до Воронежа, він звернувся до монастиря з вимогою повернути дочку. Співчуваючи Катерині й бачачи в ній душу, що істинно присвятила себе служінню Христу і готова заради Нього нести тяжкий чернечий хрест з його прикрощами й стражданнями, настоятелька вмовила Олексія Димитровича не опиратися вибору дочки.

Подвижницький шлях її був пов'язаний з багатьма скорботами, випробуваннями та гоніннями. Залишившись у монастирі, Катерина взяла до себе на виховання сироту зі знатного, але бідного роду та присвятила себе посту та молитвам. Незабаром про подвижницьке життя молодої послушниці стало відомо в місті, і його почали відвідувати багато хто, щоб отримати духовні настанови. Це викликало незадоволення ігумені, яка повстала проти Єлени й всіляко намагалася вилучити її з монастиря. Всі відвернулися від опальної інокині, навіть колишня її вихованка, про яку вона так багато дбала, стала її ворогом. У скорботі Єлена звернулася з молитвою до Христа й угодника його святого Тихона Задонського, вигукуючи: “З ким я тепер залишаюся, коли в мене забрали все!” Довго так проплакавши, вона заснула міцним сном, і їй уві сні з'явився святитель, який сказав: "Ти жалкувала, що в тебе відібрано все. Знай, що я тебе за твою втрату винагороджу втіхою, якої не чекаєш”. Втішницею та другом Єлени замість колишньої її вихованки стала послушниця того ж монастиря Єлизавета Придорогіна (у чернецтві Євгена), дочка іменитого воронезького громадянина. Удвох вони вирішили вирушити до Києва, сподіваючись вступити там до монастиря. Після прибуття до Києва вони зняли на відстані від міста убогий кут і щодня відвідували святу Лаврську обитель, виливаючи своє горе в теплих молитвах перед Печерськими чудотворцями. Тут вони знайшли собі й земного покровителя в особі ієромонаха Лаврської обителі Антонія (Смирницького), згодом намісника Лаври, а потім Воронезького єпископа, прославленого у сонмі святих. Дізнавшись про їхні пригоди, о. Антоній допоміг їм вступити до Київського Флорівського монастиря. Через деякий час у монастирі сталася страшна пожежа. Монастир згорів, а з ним і келія, куплена Оленою та Євгенією. Знову їхнє становище стало дуже важким. Прийнявши нещастя як волю Божу, вони вирішили повернутися у Вороніж, оскільки поширилася чутка, що згорілий монастир не буде відновлено.

Прийшовши у Вороніж і почавши клопіт про прийняття до колишньої своєї обителі, вони раптом отримали з Києва повідомлення про відновлення Флорівського монастиря після пожежі та запрошення на вступ до нього. Втішені цією звісткою, вони негайно вирушили до Києва. Їм довелося терпіти і голод, і злидні, і всякі поневіряння, поки вони дісталися міста. Після прибуття обидві були відразу прийняті до Флорівського монастиря, де прожили деякий час, поки їх не спіткало нове нещастя
–  їхня келія знову згоріла, і їм наказали піти з монастиря.

І знову подвижниці звернулися за молитовною допомогою до Цариці Небесної та преподобних отців Печерських. Якось по дорозі в Лавру Олена зустріла знатного воронезького пана, який приїхав до Києва і добре знав її родину. Він вирушив разом з нею до Лаври й попросив владику, Київського митрополита Серапіона (Олександровського), повернути черниць Єлену та Євгенію до Флорівського монастиря. Владика пообіцяв, але обіцянку цю виконав уже його наступник, митрополит Євген (Болховитинов), який був далеким родичем інокині Єлени. Ігуменя Смарагда за клопотанням владики в 1817 році прийняла обох інокинь до насельниць Флорівського монастиря.

Тут Єлена перебувала до самої своєї кончини. За спогадами її сучасниць, вона відрізнялася нескінченною добротою та зразковим життям. Своєю багаторічною працею, любов'ю до ближніх і милосердям Єлена набула пошани всіх монастирських стариць.

Нарешті настала хвилина, коли Господь покликав до Себе смиренну рабу Свою інокиню Єлену. Навесні 1834 року, в середині березня, вона захворіла. Але при хворобі вона не зніяковіла, душею не тужила, була подібна до щасливого мандрівника, який знає, що, прибувши на батьківщину, зустріне там привіт і ласку. Хворобу свою Єлена переносила з незвичайним терпінням, постійно перебуваючи в молитві. Коли ж відчула близькість смерті, побажала прийняти Святі Дари.

З величезною радістю і трепетом вимовляла вона слова молитви перед Святим Причастям: “Вірую, Господи!” На запитання інокині Євгенії, яка не відходила від неї ні на хвилину, чому вона з таким особливим почуттям вигукувала: "Вірую, Господи!",  Олена відповіла, що вона бачила Святу Чашу, оточену небесним сяйвом.

Попрощавшись із сестрами, 23 березня / 5 квітня 1834 року стариця з миром відійшла до Господа і, згідно з останньою її волею, була похована в труні святителя Тихона Задонського. Цю убогу труну святитель Тихон задовго до своєї смерті приготував для себе і просив, щоб його в ній поховали. На запевнення близьких, що архієрею непристойно в простій труні бути похованим, він відповідав: "Якщо ви мене в цій труні не поховаєте, я перед Престолом Христа Спасителя судитимуся з вами”. Коли ж святитель спочив і його одягли в архієрейське вбрання, труна виявилася замалою. Тоді було зроблено іншу труну, в якій святителя було урочисто поховали. Через сорок днів після його смерті братія почала роздавати бідним майно померлого святителя, так труна Тихона Задонського дісталася інокині Єлені, яка зберігала її протягом 50 років. Подвиг же інокині Єлени полягав саме у зберіганні пам'яті смертної, і за це уважне ставлення до життя, за спрямованість від земного до горнього, за нескінченну любов до Бога, з якої народжується любов до ближнього, Господь обдарував її багатьма благодатними дарами.