- 21.08.2022
- 279 Переглядів
21 серпня Православна Церква святкує Неділю 10-ту після П'ятидесятниці. В цей день за Божественною літургією читається уривок з Євангелія від Матфія (глава 17, вірші 14-23), в якому розповідається про зцілення Господом біснуватого отрока:
Тоді чоловік якийсь підійшов до Ісуса і, схиливши перед Ним коліна, сказав: Господи! помилуй сина мого; він у новолуння біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду, я приводив його до учнів Твоїх, і вони не могли зцілити його. А Ісус відповів і сказав: О, рід невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас? приведіть його до Мене сюди. І заборонив йому Ісус, і демон вийшов із нього; і хлопець зцілився того часу. Тоді учні, приступивши до Ісуса наодинці, сказали: Чому ми не могли його вигнати? Ісус же промовив до них: По невірі вашій; бо істинно кажу вам: Якщо ви будете мати віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: Перейди звідси туди, і вона перейде; і нічого не буде неможливого для вас; цей же рід виганяється лише молитвою та постом. Під час перебування їх у Галілеї Ісус сказав їм: Син Людський відданий буде в руки людські, і вб'ють Його, і третього дня воскресне. І вони дуже засмутилися.
Після того, як Господь наш Ісус Христос чудесним чином явив на горі Фавор Свою Божественну славу найближчим учням, які згодом стали свідками і Його страждань, Він спустився разом із ними до інших апостолів.
«Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, схиливши перед Ним коліна, сказав: Господи! помилуй сина мого; він у новолуння біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду, я приводив його до учнів Твоїх, і вони не могли зцілити його» (ст. 14–16). Був відсутній не тільки Сам Спаситель, для якого немає нічого неможливого, але й найближчі, найревніші Його учні: Петро, Яків та Іоан. Коли ж до інших учнів Господа привели юнака біснуватого, то у них не вистачило віри для того, щоб зцілити його. Втім, і в самого батька юнака її також мало. Про це ми дізнаємося з Євангелія від Марка: «Ісус сказав йому: якщо скільки-небудь можеш вірити, все можливо віруючому. І відразу батько юнака вигукнув зі сльозами: вірую, Господи! допоможи моій зневірі» (Мк. 9, 23–24). Мабуть, юнак був абсолютно несамовитий, тому диво могло відбутися тільки за вірою його батька. Значить, вина не лише учнів, а й самого прохача полягала в нестачі віри.
«О, рід невірний і розбещений!» Бог потрібний нам лише для того, щоб нам добре жилося. Ми хочемо мати всі земні блага, насамперед здоров'я та благополуччя, хочемо жити безпечним, майже блаженним життям. Але попрацювати для Бога ми не хочемо, ні до чого не хочемо примусити себе. Можливо, зараз у нас і не вистачає віри. Однак працюючи на ниві духовній, особливо примушуючи себе до молитви, посту, покаяння, участі в богослужінні, вчиненні добрих справ і, навпаки, відвертаючись від гріховних помислів і побажань, опираючись демонам, які спокушають нас, і власному занепалому єству, ми могли б поступово прирощувати і збільшувати свою віру. Так робили люди у всі віки від створення світу.
Якщо ми уважно подивимося на самих себе, то побачимо, що наша молитва слабка і немічна, і ми зрозуміємо, що в нас дійсно немає віри «з гірчичне зерно». Наша віра, звичайно, менша, ніж у апостолів, яких викрив Спаситель. Вона ледь-ледь у нас теплиться. Тому на початку XXI століття так мало буває чудес – збідніла віра в людях. Ще апостолами і давніми святими отцями було передбачено, що в останні часи спасительна благодать Божа діятиме в Православній Церкві, Православ'я та праведники існуватимуть до кінця світу, але чудеса зникнуть, тому що зникне віра.
«Цей же рід виганяється лише молитвою та постом». Ні читанням книг, ні міркуваннями, ні доказами, ні розмовами з мудрими людьми, але молитвою та постом. Якщо і є такі мудрі люди, які мають надзвичайно тверду віру і можуть наставляти інших, то й вони здобули віру молитвою та постом. Під молитвою тут мається на увазі молитва невпинна, тому що в іншому місці Господь каже: «Тож пильнуйте на всякий час і моліться» (Лк. 21, 36). Пост теж мається на увазі невпинний, не в тому сенсі, що ми ніколи не повинні їсти скоромну їжу, а в тому, що нам потрібна постійна помірність у їжі. Ми не завжди постимо у строгому значенні цього слова, але стежити за своїм черевом і залежно від свого тілесного стану обмежувати себе в їжі нам необхідно завжди для того, щоб від смакоти не затуманювався наш розум. Хіба можна, піддаючись пристрасті обжерливості, мати бадьорий, тверезий розум і вправлятися в безперестанній молитві? Той, хто хоч скількись намагається молитися, розуміє, що якщо людина піддалася гріху об'їдання (а всі ми їй іноді піддаємося, можливо, навіть ненароком), то молитися їй, як і займатися будь-якою розумовою діяльністю, буває дуже важко. Отже, для невпинної молитви необхідна розумна, посильна, але постійна помірність у їжі, уві сні та в усьому, що стосується потреб тіла.
Святі отці порівнюють наше тіло з в'ючною твариною: ми повинні давати йому необхідне, щоб воно нам служило, але в той же час не давати йому зайвого, щоб воно було нам покірним. Тоді ми зможемо зберігати невпинну молитву. Якщо ми завжди повторюватимемо про себе коротку Ісусову молитву, примушуючи себе до уваги і покаяння в міру даного йому від Бога успіху, то, можливо, ця молитва стане тим самим гірчичним зерном, завдяки якому ми зможемо і гори пересувати, і здійснювати самі начебто непосильні справи.
Тоді чоловік якийсь підійшов до Ісуса і, схиливши перед Ним коліна, сказав: Господи! помилуй сина мого; він у новолуння біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду, я приводив його до учнів Твоїх, і вони не могли зцілити його. А Ісус відповів і сказав: О, рід невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас? приведіть його до Мене сюди. І заборонив йому Ісус, і демон вийшов із нього; і хлопець зцілився того часу. Тоді учні, приступивши до Ісуса наодинці, сказали: Чому ми не могли його вигнати? Ісус же промовив до них: По невірі вашій; бо істинно кажу вам: Якщо ви будете мати віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: Перейди звідси туди, і вона перейде; і нічого не буде неможливого для вас; цей же рід виганяється лише молитвою та постом. Під час перебування їх у Галілеї Ісус сказав їм: Син Людський відданий буде в руки людські, і вб'ють Його, і третього дня воскресне. І вони дуже засмутилися.
Після того, як Господь наш Ісус Христос чудесним чином явив на горі Фавор Свою Божественну славу найближчим учням, які згодом стали свідками і Його страждань, Він спустився разом із ними до інших апостолів.
«Коли вони прийшли до народу, то підійшов до Нього чоловік і, схиливши перед Ним коліна, сказав: Господи! помилуй сина мого; він у новолуння біснується і тяжко страждає, бо часто кидається у вогонь і часто у воду, я приводив його до учнів Твоїх, і вони не могли зцілити його» (ст. 14–16). Був відсутній не тільки Сам Спаситель, для якого немає нічого неможливого, але й найближчі, найревніші Його учні: Петро, Яків та Іоан. Коли ж до інших учнів Господа привели юнака біснуватого, то у них не вистачило віри для того, щоб зцілити його. Втім, і в самого батька юнака її також мало. Про це ми дізнаємося з Євангелія від Марка: «Ісус сказав йому: якщо скільки-небудь можеш вірити, все можливо віруючому. І відразу батько юнака вигукнув зі сльозами: вірую, Господи! допоможи моій зневірі» (Мк. 9, 23–24). Мабуть, юнак був абсолютно несамовитий, тому диво могло відбутися тільки за вірою його батька. Значить, вина не лише учнів, а й самого прохача полягала в нестачі віри.
«О, рід невірний і розбещений!» Бог потрібний нам лише для того, щоб нам добре жилося. Ми хочемо мати всі земні блага, насамперед здоров'я та благополуччя, хочемо жити безпечним, майже блаженним життям. Але попрацювати для Бога ми не хочемо, ні до чого не хочемо примусити себе. Можливо, зараз у нас і не вистачає віри. Однак працюючи на ниві духовній, особливо примушуючи себе до молитви, посту, покаяння, участі в богослужінні, вчиненні добрих справ і, навпаки, відвертаючись від гріховних помислів і побажань, опираючись демонам, які спокушають нас, і власному занепалому єству, ми могли б поступово прирощувати і збільшувати свою віру. Так робили люди у всі віки від створення світу.
Якщо ми уважно подивимося на самих себе, то побачимо, що наша молитва слабка і немічна, і ми зрозуміємо, що в нас дійсно немає віри «з гірчичне зерно». Наша віра, звичайно, менша, ніж у апостолів, яких викрив Спаситель. Вона ледь-ледь у нас теплиться. Тому на початку XXI століття так мало буває чудес – збідніла віра в людях. Ще апостолами і давніми святими отцями було передбачено, що в останні часи спасительна благодать Божа діятиме в Православній Церкві, Православ'я та праведники існуватимуть до кінця світу, але чудеса зникнуть, тому що зникне віра.
«Цей же рід виганяється лише молитвою та постом». Ні читанням книг, ні міркуваннями, ні доказами, ні розмовами з мудрими людьми, але молитвою та постом. Якщо і є такі мудрі люди, які мають надзвичайно тверду віру і можуть наставляти інших, то й вони здобули віру молитвою та постом. Під молитвою тут мається на увазі молитва невпинна, тому що в іншому місці Господь каже: «Тож пильнуйте на всякий час і моліться» (Лк. 21, 36). Пост теж мається на увазі невпинний, не в тому сенсі, що ми ніколи не повинні їсти скоромну їжу, а в тому, що нам потрібна постійна помірність у їжі. Ми не завжди постимо у строгому значенні цього слова, але стежити за своїм черевом і залежно від свого тілесного стану обмежувати себе в їжі нам необхідно завжди для того, щоб від смакоти не затуманювався наш розум. Хіба можна, піддаючись пристрасті обжерливості, мати бадьорий, тверезий розум і вправлятися в безперестанній молитві? Той, хто хоч скількись намагається молитися, розуміє, що якщо людина піддалася гріху об'їдання (а всі ми їй іноді піддаємося, можливо, навіть ненароком), то молитися їй, як і займатися будь-якою розумовою діяльністю, буває дуже важко. Отже, для невпинної молитви необхідна розумна, посильна, але постійна помірність у їжі, уві сні та в усьому, що стосується потреб тіла.
Святі отці порівнюють наше тіло з в'ючною твариною: ми повинні давати йому необхідне, щоб воно нам служило, але в той же час не давати йому зайвого, щоб воно було нам покірним. Тоді ми зможемо зберігати невпинну молитву. Якщо ми завжди повторюватимемо про себе коротку Ісусову молитву, примушуючи себе до уваги і покаяння в міру даного йому від Бога успіху, то, можливо, ця молитва стане тим самим гірчичним зерном, завдяки якому ми зможемо і гори пересувати, і здійснювати самі начебто непосильні справи.